Яночка Шелестова
Оксана, может вы скажете сколько украинских школ было построено поляками для бандеровцев до 39 года??????????????
Сьогодні 00:53

Яночко, зарубай на своєму симпатичному носику, що українці ЗУ називаються УКРАЇНЦІ. *Інакше нам прийдеться вас ленінцями називати;-) .

По-друге, українці ЗУ не чекали, що для них хтось щось зробить. *Вони самі організовували і будували для своїх дітей українські школи, які *називалися "Рідна школа".

Мій дід, наприклад, посилав своїх дітей до української школи. *Заможним він не був, але платив за навчання своїх дітей українською мовою, бо не хотів, щоб його діти вчилися в польській.

Як бачиш, Яночко, ти ще багато чого не знаєш про ЗУ. *Не думаю, що і вивчиш - інтелект не той, та і зацікавленості нема, лише є зацікавленість українців брудом поливати.

Завдання Українського Педагогічного Товариства:
організувати боротьбу за українську школу в Галичині (1881 на понад 3 000 українських громад було всього 1529 шкіл з українською мовою навчання) шляхом меморіалів і петицій до влади і поширення зацікавлення шкільними справами серед загалу українського суспільства;творити бурси для сільської молоді у Львові (1905—1904) і на провінції (16), щоб уможливити їй науку у середніх школах;видавати дитячу літературу і книжки для широких мас белетристичного і науково-популярного змісту (з 1886 у видавництві «Бібліотека для молоді», до 1906 — 118 кн.), дитячий журнал «Дзвінок» (1892—1914), шкільні підручники й читанки, щорічний настінний календар (з 1889);присвячувати увагу професіональним справам учительства аж до постання 1905 товариства Взаємна Поміч Українського Вчительства, а частково й пізніше та видавало педагогічний журнал «Учител» (1889—1914);організувати приватне шкільництво (1898 — перша українська виділова дівоча школа ім. Шевченка у Львові, 1903 — дівоча учительська семінарія у Львові і 1907 — школа вправ при ній, 1908 — перша сільсько-народна школа у Зарваниці). Товариство творило філії (перша 1888 у Щирці); 1906 їх було 33, а число членів збільшилося з 83 (1881) до 943 (1900) і 3000 (1906).

<span class="Apple-style-span" style="font-family: 'Times New Roman'; font-size: 14px; color: rgb(68, 68, 68); line-height: 18px; ">Внаслідок договору Молотова – Ріббентропа, цієї змови світового масонства, яку втілили в реальність більшовицько-сталінський СРСР і нацистсько-гітлерівська Німеччина – розпочалася Друга світова війна. І знову запрацювала машина смертного молоху по Україні.
У вересні 1939 року через *Орів відступали (переходили) до Румунії озброєні частини польської армії. Хтось із сільських хлопців почав по них стріляти. Поляки відплатилися тим, що поранили кількох орівчан і спалили 32 хати. Це були перші наші жертви в Другій світовій війні.
В суботу, 23 вересня 1939 року, на Дрогобиччину ступив новий окупант – червона армія.
По деяких селах, де були місцеві «капезеушники» (КПЗУ), червону армію вітали промовами, квітами і навіть ставили перед селами вітальні брами. Але через день-другий люди побачили, куди ведуть такі брами. Кооперативи «засвітили» пустками. Не стало навіть солі, нафти, сірників. Почали скликати віче, на яких закликали обирати «сельсовет», тобто голову сільської ради і її членів.
«Обирали», а фактично призначали, із бідних і найбідніших, тобто з люмпенів. Тих, що працювали за Польщі в різних державних установах, викликали до реєстрації в район. Хто подобався – залишали працювати, решту залишали для “следствія“. Дуже часто вони вже не поверталися в село.

<span class="Apple-style-span" style="font-family: 'Times New Roman'; font-size: 14px; color: rgb(68, 68, 68); line-height: 18px; ">Сільський “совет“ розпочав свою роботу з переписування, хто, скільки і якого має маєтку. На господарів, яких називали куркулями, накладали податки збіжжям, м’ясом, грішми. Рахували все: робочу і велику рогату худобу, кози, вівці, свині, домашню птицю, пасіки, плодові дерева і кущі в садах тощо. На це накладався відповідний для обов’язкового здавання контингент. На тих, хто не виплатив контингент, не записувався до колгоспу, кого підозрювали як національно свідомого, – чекав швидкий суд і транспортування цілими сім’ями до Сибіру, «на білі ведмеді». Щоб селяни не зібрали вирощений ними хліб, ставили охорону солдатів або так званих «стрібчиків».
Коли ми вночі з мамою і братом пішли товкти жито, то нас з братом відправили додому, а маму забрали в Дрогобич на Брегідки, де мама пробула дві неділі. Хто знає, чим би все це закінчилось, якби не сусідський «участковий» Микола Гресько. Подібні випадки були – що вже не повертались додому живими.

<span class="Apple-style-span" style="font-family: 'Times New Roman'; font-size: 14px; color: rgb(68, 68, 68); line-height: 18px; ">В школах – пропаганда атеїзму, замість ікон (образів), у школах висіли портрети Сталіна та інших вождів «пролетаріату».
На церкви накладали оподаткування. Так як релігія оголошувалася «опіумом народу» – церкви закривалися, а священиків виганяли, вивозили на Сибір або знищували. Руйнували іконостаси, палили ікони, знімали і відправляли на переплавку дзвони. В Орові зняли з дзвіниці три дзвони, але по дорозі в Дрогобич в лісі, в урочищі «Ялина», найбільший дзвін *закопали і посадили дубок. На щастя, залишився живим один свідок – Михайло Лаврик, який прийшов до нас додому і каже: «Іване, ходім відкопаєм у лісі під «Ялиною» дзвін, бо як помру, то пропаде назавжди, бо тих, які зі мною закопували, вже немає нікого в живих.» Цей дзвін було відкопано і повернено на дзвіницю у 1954 році, після смерті Сталіна.

Поусіх населених пунктах НКВД запроваджує сітку «сексотів» (секретнихсотрудників) серед місцевого населення. Найбільшу увагу вони звертали навиявлення членів ОУН.
Своїмиспогадами ділиться орівчанин Василь Ковбаснюк: “НКВД почало гоніння на свідомихукраїнців: вивезення на Сибір, арешти і тортури неблагонадійних.
Угрудні 1940-го року, якраз на Введеніє, арештували нашого зв’язкового О.Костище, а за ним іще п’ятьох членів ОУН: Федора Суботяка, Костя Кушніра,Федора Бучака, Миколу Суботяка і мене. Арешт членів ОУН відбувався по всійДрогобиччині.

<span class="Apple-style-span" style="font-family: 'Times New Roman'; font-size: 14px; color: rgb(68, 68, 68); line-height: 18px; ">Всіх нас завезли в Дрогобич і кинули в слідчу камеру НКВД. Серед арештованих, яких я пам’ятаю, були: з Тустанович – С. Бачинський, з Трускавця – П. Данилишин, рідний брат Дмитра Данилишина, страченого поляками; Марія Мотика (1921-1941 рр.), Ольга Білас-Бунецька, яка чудом вирвалася з цього пекла, тепер мешкає в Канаді, рідна сестра Василя Біласа, страченого поляками; зі села Станилі – Мотика, із Доброгостова – брати Василь і Степан Гарасим’яки, з Борислава – брати Когути, були хлопці і дівчата з сіл Грушів, Медвежа, Михайлевичі, зі Стрия Філомена Іванчук – всього 45 чоловік. Після довгих допитів і тортур в березні 1941 року розпочався суд.

це - спогади жителів села на Дрогобиччині Львівської області

Інших з нашої групи, які були за кордоном у Німеччині, засуджено заочно: Цмоця – на кару смерті, Білас Ольгу – на 10 років Сибіру. (За браком відомостей, прізвища і імена всіх підсудних у списку не подані. Родини всіх підсудних позбавлено громадянських прав та присуджено на вивіз до Сибіру на необмежений час.)

Через кілька днів засуджених на кару смерти відправлено до кімнат смертників; нас, засуджених на 10-8 років, автами перевезено до тюрми в Самборі. При переїзді тягаровими автами навкруги нас стояли НКВД-исти з пістолями і крісами, зарядженими до стрілу. Дано наказ: «в разі спроби втечі буде вжита зброя».

там ще є багато подробиць про перебування в тюрмі, про допити і суд.

а ось вироки:

На кару смерті:

Данилишин Петро, Тужовець Осип, Білий Михайло, Гук Микола, Цап’як Микола, Хован Василь, Зарицький Степан, Суботяк Іван, Сов’як Іван, Скоропад Григорій, Мудра Марія, Іванчук Філомена, Мацюрак Теофіль, Сорока Атанас, Герасим’як Іван, Кіселичник Іван, Кіселичник Петро, Едліцький Михайло.

10 років тяжких таборів:

Білас Ольга, Білий Дмитро, Баць, Бегей Микола, Хомин Андрій, Гурій Василь, Сорочин, Вельгуш Анастасія, Мацюрак Марія, Лесишин Катерина, Хомицька Євгенія, Мацько Василь, Гарасим’як Степан, Грабар Микола, Сокирко Іван, Владика Дмитро, Полюга Степан, Куций Василь, Стемпіцький Осип, Кушнір Василь, Суботяк Микола, Гавриш Степан.

На 8 років примусових таборів у Сибіру:

Хомей Михайло, Торський Микола, Павук, Коваль, Киселичник Василь, Королик, Бачинський Ярослав, Кліщ Василь, Барашський Іван, Гороховський Василь, Ковбаснюк Василь.

а ось як відносилися до служителів церкви:


З приходом радянських військ у Дрогобич енкавеесівці заборонили ієромонахам Баранику та Сеньківському виходити поза монастирську обитель, мотивуючи це вимогами військового часу. Вірні радили отцям якнайшвидше вийти з монастиря і перечекати гарячий час, але ієромонахи не хотіли цього слухати, відповідаючи: «Як нас не застануть, можуть на всіх помститися, краще вже ми потерпимо». Вони висповідались і терпеливо чекали сподіваного. НКВС забрало їх до Дрогобицької тюрми 26 червня 1941 року – і більше живими їх ніхто не бачив. /

Ничего, шо перебиваю??? Понято, сегодня день лекций бывших украинцев, ныне Канадийцев, патрийотов, кинувших просторы родненькой Украины, целующих землю украинскую в через мониторы!! Фсем тихо!!!

що знайшли в тюрмах після відxоду червоних:

Два-три дні пізніше прийшли німці й дозволили людям шукати своїх рідних на території тюрми. Те, що відкрилось^ людському взорові, було справжнім жахом. Розповідає пан Йосиф Ластов’як: «В кінці червня 1941 року фронт наблизився до 1 Дрогобича. Більшовицька влада намагалась замести свої сліди. Я бачив позаду тюрми велику яму, яка була замаскована, присипана І піском і утрамбована катком. Коли більшовики відступили, прийшли німці, і люди кинулися до тюрем, щоб віднайти своїх рідних. Німці впускали по декілька осіб на територію в’язниці – впізнавати замордованих рідних, а більшість людей стояла під брамою. Я, бувши хлопчиною, біля брами нічого не бачив, тому відійшов набік і виліз на дерево. Був страшний сморід, я бачив, як німці послали людей розгортати яму, яка була присипана піском. Яма була свіжа, бо люди її розгортали руками і витягували тіла замордованих людей. Біля ями був навіс, а під ним я побачив мертве тіло отця Северіяна Бараника ЧСВВ, що було дуже пошкоджене внаслідок тортур у в’язниці: тіло неприродно напухле, чорне, страшне лице, а батько пізніше розповів, що на грудях був також вирізаний хрест. Тіло о. Бараника я бачив на відстані 10-15 метрів».

Яночка, а ти вмієш людське слово сказати, чи в твоєму репертуарі є лише стьоб і мат ?

Ну явно Лесино восприятие об Украине осталось в далёком 1991 году. Леся, мы Сталина не любим!!!!!! И Шухевича с Бандерой тоже!!!! Ты это догнать можешь???? И учили мы на Украине в Донбассе русский язык, и разговаривали и будем разговаривать на нём всегда.

Когда ты слышала от маня мат??? Я здесь тока одного профайла посылала, за его недостойное отношение к женщине и всё! А по поводу стёба, так ты припомни кто тут об умственном развитии начал первый упомянать. Так, Леся, мы ж в долгу никогда не останемся, тем более перед иностранцами!!!

старайся, Яночка, старайся

але державною мовою розмовляти все ж таки прийдеться;-)

А ось вам!!!!!!!

И учили мы на Украине в Донбассе русский язык, и разговаривали и будем разговаривать на нём всегда.
А рещту чому примушуєте по руські розмовлять .Цікаво а тих хто на Донбасі розмовляє українською виганяють зроботи на який день ?

Потрібно зробити простіше:НЕ ЗНАЄ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ-максимум РЕЗИДЕНТ а не ГРОМАДЯНИН КРАЇНИ.А то держава витрачає стільки грошей на школи,а вони не хочуть вивчати державну мову.