Не знаю чому - вискакують ці моргаючі смайлики - вони зовсім тут недоречні...

Лупійчук Катерина ("Сулима") - В одній із хат Великих Чорнокінців ночували шість повстанців. Над ранок нагрянули "рубахи". Хлопці, одна дівчина та господиня вискочили з хати боковими дверима. А інша дівчина стріляючи з кулемета прикривала відхід повстанців. Більше як дві години вела бій. Знищила масу МГБістів. Коли закінчились набої, зі словами "Слава Україні" застрілилась. Цією героїнею була розвідниця Копичинецького повітового проводу Катерина Лупійчук ("Сулима") з с.Увисла. Труп її забрали до Пробіжної, з кулеметом на шиї виставили під стіною будинку міліції. Офіцери емгебісти приводили дивитись на безстрашну бандерівку своїх жінок, промовляючи: - Вот с кого надо брать пример геройства и смелости.(F) (F)

Оренчук Марія - дружина станичного ОУН Миколи Оренчука ("Крука") з с.Васильковець на Гусятинщині. Життя обірвалось від катувань тварин у людській подобі і в формі НКВД. З приходом у село червоних "визволителів" і переходом чоловіка у підпілля, щоб не бути арештованою, Марія покинула рідний дім і стала переховуватись у добрих людей, які, знаючи, хто вона така, у випадку небезпеки давали їй притулок і берегли від злого ока. Але під час однієї з облав вона була затримана і для опізнання припроваджена в приміщення сільського гарнізону військ НКВС. Гусятинські вампіри із НКДБ, щоб отримати від неї потрібну їм інформацію, піддали її страшним катуванням. А коли биття, толочення чобітьми, тягання за коси по долівці не дали бажаного результату, роздягли до гола, прив'язали до лави і через статевий орган запхали всередину жмут колючого дроту, витягуючи який, витягли з мучениці і нутрощі. Мертву, зі слідами нечуваного звірства "доблесні" ЧКісти, замітаючи сліди, закопали у невідомому місці.(F) (F)

Подольська Катерина ("Стріла" - (по чоловікові Матіяш). Довоєнні "Просвіта" та "Луг" сформували її характер, її національно-визвольні переконання. В 1941 році вийшла заміж за такого ж палкого патріота України, як і сама. З 1942 року - член ОУН. У підпілля пішла разом з чоловіком під кінець німецької окупації, залишивши дідусеві та бабусі двох малолітніх дітей. Іван, підпільний псевдонім "Вир", був надрайонним провідником з пропаганди; загинув у 1944р. в селі Терпилівка Підволочиського р-ну в бою з червоними загарбниками. Катерина воювала у підпіллі до лютого 1946р. Була медсестрою, розвідницею, зв'язковою. У Яблунові була схоплена гарнізонниками. Після знущань і катувань, змордовану і роздягнуту жінку виволокли на ніч у холодний хлів, розстріляли із автомата і важкопоранену жінку, доблесні правоохоронці, затягли під будинок і залишили. Тут вона до ранку і померла.(F) (F)

За участь у національно-визвольній боротьбі постраждала і родина. Чоловіків брат Василь загинув у с.Нижбірк, дружину з двома дітьми та батьками вивезли у Сибір. Другий брат, Ярослав, був засуджений і відбував покарання в Магадані. Вивезли у Сибір і чоловікову сестру Катерину з мамою.

Горчинська Ванда ("Домовина" - Народилася у 1924 році в Копичинцях. Батьки - звичайні працьовиті селяни. Жили із своєї господарки, мали хліб і до хліба. Закінчила гімназію. У неповних сімнадцять - член "Січі", у вісімнадцять - член ОУН. Була зв'язковою, розвідницею, пропагандисткою, медсестрою, переносила і перевозила зброю. Багатьом пораненим врятувала життя. 5 березня 1946 року схопили емгебісти. У ролі катів виступили високі чини: сам начальник Копичинецького районного відділу КДБ Гаврилко та начальник міліції єврей Бровін. Коли набридло їм бити палицями та нагаями, закидали на шию гумовий шланг і, впираючись однією ногою в живіт та спину, тягнули до себе, поки не падала на долівку непритомна. Відливали і процедуру продовжували. Биття в п'яти ніг було не менш болюче. Потім "найсправедливіші" судді відважили 15 років каторги. По закінчені строку повернулася до дому. Дожила до проголошення Незалежної України і спостерігає як убивці намагаються виглядати людьми в очах власного народу і світу.

Дзюрбан Марія - Марія Дзюрбан була простою жінкою-селянкою з села Городниці на Гусятинщині. Марія не була в підпіллі, ні в діючому загоні УПА. Вона була матірью і за "понятіямі" Союза Совєтскіх Социалістічєскіх Рєспублік мала померти. ЇЇ син Йосип Дзюрбан ("Дон" був в УПА. Марія чим могла, тим і помагала повстанцям. Вбив її недалекий сусід Тимофій К., що служив у "стрибках". Розривна куля, що влучила їй у спину, вирвала нутрощі і стала причиною її довгої, мученицької смерті. По задому катів жінка довго лежала і мучилась. Незабаром син знищив сільського сексота і зрадника.(F) (F)

Кріль Ярослава ("Бджілка" - Народилась в 1926 році в селі Монастирець Ліського повіту (теперішня Польща). В 15 років вливається в лави "Лугу", а згодом в 17 років - в ОУН. У 1943 році Ярослава в сотні "Ворона", що підпорядковується легендарному "Рену", бере участь у боях, деякий час виконує обов'язки станичної працює в службі забезпечення сотні. Після переселення батьків опиняється в Личківцях на Гусятинщині, де з голоду в 1947 році помирають батько та дідусь. У 1951 році за доносом сексота її з мамою арештовують. Три місяці слідства і страшних тортур в Гусятинському КДБ, які проводив слідчий-нелюд Лопатов. Дальше суд і каторга. Вийшла в 1957 році по амністії. Вижила. Не скорилася. Дожила до Незалежної України. Дальше завзято працює на благо України. Є членом "Просвіти", "Союзу українок", КУНу.

Славська Галина ("Віра" - З місця бою із спецзагоном НКВД, що діяв під виглядом УПА, поранена 20-літня повстанка "Віра", із села Зарубинці, що на Підволочищині, спливаючи кров'ю відповзла на кілька сотень метрів в бік. Через велику втрату крові і страшний біль поранених ніг далі рухатись вже не могла. Не втрачаючи свідомості вона чекала на порятунок. Але по сліду крові, що тягнувся від місця її поранення, прийшов зрадник, її односелець Йосип Калита.. Зняв із плеча карабін і вистрелив. Кадебісти, яким він із іншим зрадником Глинським з села Теклівка продав душу, і які проводили грабунки і вбивства мирного населення, підійшли до нього і, глянули на мертве тіло дівчини, ласкаво поплескали Юду по плечу. Через роки діяльності чорт-Йосип Калита отримав похвальний лист за зраду, безчестя та підлість власної душі. Мертву дочку батьки тихцем захоронили на сільському цвинтарі. Самі ж померли на засланні в Хабаровському краї. Через 54-ри роки односельчани з почестями перезахоронили тлінні останки Галини Славської ("Віри") разом із братом Петром, чотовим УПА.(F) (F)

Ще раз повторюсь - ці підморгуючі смайлики з"явились самі і вони зовсім недоречні...

интересно
а кто всё это прочитает?

(Про смайлики - это не берите во внимание .) Слава - ВЫ можете не читать, но среди воинов УПА были и женщины - их тоже убивали. Они тоже защищали свою землю и своих родных.

так и в Гестапо были женщины и охраницы в концлагерях тоже были

Cлава странный вы парень то против фашызма то возвышаете баб с гестапо *..причем гестапо и УПА .....ето ж сравнить х..й с пальцем

и где я восхваляю гестапо?*-)

2.
* * *Дивуючись силі духу цієї закатованої дівчини, кадебіст запитав мене: "Ты знаешь, что она пела? Пела бандеровский гимн "Еще не вмерла".
* * *- І що ж було далі? - спитав знову я.
* * *- А что дальше? Как только она ступила на канализационную решетку, с рукава я высунул обушок и сильно ударил ее. Ударил и не попал, куда надо, ведь пьянел уже, провозились с ней до этого долго.
* * *Скрутилась сердешна на коліна від удару, опустилась на руки, але не впала. Тоді кат ногою притиснув її до бетону і став бити по голові обушком, поки не вискочив мозок.
* * *- Ну, а далі що" - знову спитав я.
* * *- Дальше ничего. Дернулась несколько раз - и все. Я вытер оббрызганные кровью и мозгами сапоги, нагнулся, перевернул, чтоб снять наручники, и увидел ее открытые глаза, что как-то особенно смотрели на меня. До сих пор вижу эти глаза. ..

НКВД та українські жінки - "Мы их не стреляли, мы их убивали просто так, обушком"
http://holocaust1.netfirms.com/hol15uk1.htm
- Однажды в тюрьму привезли молодую красивую девушку. Поймали стерво бандеровское, когда, отстреливаясь, уложила полвзвода наших солдат. Расстреляв все патроны с автомата, хотела взорваться гранатой, но граната не сработала. Взяли живой.
* * *А далі з розповіді його стало відомо, що вона донька священика, віком до 22 років. В УПА виконувала обов'язки провідника, навіть назвав псевдо. Говорив, що дуже була гарною. У пам'яті цього ката збереглись її голубі ясні очі, красиве ніжне обличчя, довгі буйні чорні коси і струнка постать, одягнута в коротку шкірянку, в штани, на ногах - пасовані чобітки. Такою вона запам'яталась йому в той час, коли привели її до камери.
* * *Сміливість дівчини на допитах дивувала катів, що мали з нею справу, її відвага не тільки вражала, а й викликала додаткову лють при допитах. Знущанням над нею не було меж. Вона знала, що її вб'ють, тому стійко переносила нестерпні муки, вперто нічого не виказувала.
* * *- Как мы ее только не мучили: сначала били телефонными плетками, вся кожа на пальцах рук полопалась, когда прижимали дверью, били гвозди в пятки, за волосы подвешивали вверх и так держали, кололи грудь, подвешивали за ноги, несколько раз теряла сознание, отливали, но ничего так и не сказала. Отольем водой, станет на ноги и кровью плюет нам в лицо. Даже графином одного стукнула. Потом в наручниках допрашивали. Тройка осудила ее на смерть. Исполняли приговор я и еще несколько таких, как я . В день тогда мы убивали по десять и больше человек. Ту девку-бандеровку убить было поручено мне. Перед тем, как шел на дело, выпивал грамм двести водки и... Навеселе то неприятное дело было делать легче. Все же человека убивали.
* * *- Ну і що, ніхто не просився?
* * *- Нет. Побитые, порой поломанные, они шли, крестились, молились, пели гимн, кричали "Слава Украине", но не просились. Между тем, редко кто из них знал, куда мы их ведем. Просто чувствовали, что идут на смерть. Ведь мы их не ставили под стенку, а убивали так.
* * *- Як це так? - перепитав я.
* * *- Очень просто. В то время, когда вели по коридору, обушком били в потылычную часть головы. То получалось классно, почти без крови. Ударишь, подергается раз-два и - конец.
* * *- Який же це обушок?
* * *- А вот такой, как железнодорожники буксы в колесах обстукивают, - маленький, с длинной ручкой. Держишь в рукаве, не видно, когда надо - высунул, раз ударил - и готово...
* * *Цинічності розповіді не було меж. Аби хоч десь якийсь нерв сіпнувся на обличчі у мого співрозмовника. Ні. З якоюсь особливою насолодою продовжував:
* * *- А ее перед тем, как убить, втроем еще хотели изнасиловать. Рвалась, падло, кусалась, побили мы ее крепко, но не далась. Вылили на голову воды, очнулась. И я повел ее по коридору убивать. Она поняла, куда веду, ибо крикнула: "Прощайте, брати! "Дзвінка" іде на смерть!" Повернулась ко мне, с ненавистю что-то сказала, шла и пела.

из воспоминаний бойца УПА
--------------------------
<font style="font-size: 16pt;" color="Black">На моей территории УПА не вело боёв с красными партизанами, но Скорупский описывает, что такие бои были. Красные партизаны выступали вместе с поляками. На моей территории "Сичь" и "Кодак" этого не было. Немцы на моей территории сожгли село _______ и село Толичев, а также радовичские хутора - там никаких боёв не было, и вообще никаких боёв не было (...) Их было четыре командира - в "Кодак" был "Рудый", в "Хортице" был "Эней", в ровенском был "Верещака", который лично расстрелял своих стрельцов, которые лечились от чесотки, а на севере был "Дубовый". "Дубового" я никогда не встречал, "Верещаки" не встречал, а вот "Энея" я видел, он мужику собственноручно голову отрубил на пеньке. За что? Привели к нему и сказали, что это немецкий шпион. Так он без проверки приказал ему стать на колени перед пнём и сам отрубил голову. А был у него советский старший лейтенант, который, видя это, сказал: "Друже проводник, даже большевики так не делают, всегда расспросят, проверят".
Байки пишут о боях, кому там было воевать? Когда Ковпаку хотели преградить дорогу, то сгоняли со всех сёл мужиков, и то ничего не помогло. Ковпака разбила горная немецкая дивизия, а не УПА.
Они пишут неправду, лгут, что так называемая первая конференция порабощенных народов была в Житомирском, потому что я сам был свидетелем тому, тогда впервые я увидел "Чупринку", он тогда ещё не был главнокомандующим, им был ещё Савур. Всё это имело место на свиняринском хуторе под лесом в турийском районе. Нас там было около тридцати человек. Правда - были представители порабощенных народов - было два грузина, один инженер, звали его Лоша, был какой-то азербайджанец, всего 12-14 человек. Вот и всё, а они говорят, что в УПА были иностранные батальоны. Всё это враньё. Не то, что батальона, даже сотни иностранной не было. Было определённое небольшое количество, это всё. Раз на поляне я их видел всех, их было человек тридцать, это всё.

Как пример приводите .....там суки служыли а не женщины ето во первых ....а в случае с УПА так ета армия была повстанческой тоисть добровольной...и вообще не бабское ето дело война ...хотя женщины как воины более агресивны опасны и безжалосны любово мужыка

Слава, а все ж ьтаки ви читаєте, і я теж. А питаєтеся, хто буде це читати? Кому треба, той і почитає.

<font style="font-size: 16pt;" color="Black">В 1943 году упавцев под ружьём было не больше 3 тыс., но если по правде, то вся Волынь, хлопцы девчата, были в лесу, спали по деревням, в сараях, у многих была чесотка, это были вспомогатедьные структуры, реквизировали у крестьян что было нужно. Были группы самообороны по 10-15 человек, в некоторых группах оружие было у всех, а в некоторых было только 2-3 карабина. Их задачей было, прежде всего, защищать свои сёла от немецкой карательной экспедиции, если кого поймали, то допросить его. Если кто из наших ехал по территории, то его проверяли на протяжении 10 километров несколько раз. И вот если посчитать всех вместе - вооружённых, хозяйственников, самооборону, то не было больше 10 тыс. Вот и вся музыка. Не сто, не полмиллиона - всё это создание из мухи слона. Если их всех было - в лесу и по деревням - 10 тыс, то это самое большее.
Могу сказать, что почти все командиры СБ и УПА имели своих "полевых" жён, по-другому - женщин или девушек для забавы, вместо жён.